Сутінкове місто крізь брудне скло тролейбуса...Накрапає...Мабуть, буде злива...Нарешті це місто вмиється від смороду індустріалізації... Брудними патьоками стікатиме дощова вода по запилюженому асфальтові...Так, ніби патьоки чорної туші з-під вій, коли плачеш під дощем...Накрапає все дужче... Перші важкі краплі розбиваються об скло тролейбусного вікна, поволі стікають донизу, вбираючи в себе пил, шум і галас міста...Краплі з бризками падають на асфальт БЖ, стікають бруківкою Андріївського... Закарбовують у собі коди вулиль і вражень...Злива не вшухає... Поодинокі краплі перетворються на потоки...Змивають сліди мешканців,полощуть шмаття, залишене жебраками, змітають докупи загублені фінічки і гезети, залишені на лавках...Злива...

Так триває недовго...Проте, місто знов стає справжнім...У сутінковому повітрі відчувається запах ше вчора скошеної трави, сонце заливає простір теплом ... Тролейбус поволі доїжджає до потрібної мені зупинки...Виходжу...Захлинаюсь запахом весняного вечора в місті...Я люблю тебе, весно мого Міста...