Сутінкове місто крізь брудне скло тролейбуса...Накрапає...Мабуть, буде злива...Нарешті це місто вмиється від смороду індустріалізації... Брудними патьоками стікатиме дощова вода по запилюженому асфальтові...Так, ніби патьоки чорної туші з-під вій, коли плачеш під дощем...Накрапає все дужче... Перші важкі краплі розбиваються об скло тролейбусного вікна, поволі стікають донизу, вбираючи в себе пил, шум і галас міста...Краплі з бризками падають на асфальт БЖ, стікають бруківкою Андріївського... Закарбовують у собі коди вулиль і вражень...Злива не вшухає... Поодинокі краплі перетворються на потоки...Змивають сліди мешканців,полощуть шмаття, залишене жебраками, змітають докупи загублені фінічки і гезети, залишені на лавках...Злива...

Так триває недовго...Проте, місто знов стає справжнім...У сутінковому повітрі відчувається запах ше вчора скошеної трави, сонце заливає простір теплом ... Тролейбус поволі доїжджає до потрібної мені зупинки...Виходжу...Захлинаюсь запахом весняного вечора в місті...Я люблю тебе, весно мого Міста...

Ти на зухвалій весняній траві - нестерпно зеленій, свіжій, направду соковитій - так само зухвалий і свіжий. Посмішка, що змушує зажмурюватись. Обійми...

Безтурботний і дбайливий у затишку кав'ярні. Годуєш мене морозивом з ложечки. Милі посиденьки...

Наші тіні в обнімку на траві...

Прощання під під'їздом...Карі очі у світлі ліхтаря...Поцілунки...

У мене достобіса спогадів про тебе. Небажаних, зайвих, безглуздих.

Спогади-слайди. Схожі на уривки вже баченого кіна...Такого, коли нездатність пригадати імена героїв чи всі колізії сюжету цілковито компенсується довго заживаючими подряпинами вражень...Щойсь на кшталт триллеру, мелодрами, трагікомедії...Фарсу...

Зрештою, наші стосунки й були таким собі міксом жанрів.Напевно саме про таке кіно мріють Коени вкупі з Тарантіно і Кустуріцею...Дзуськи. Це кіно ніколи не вийде в масовий прокат. Не стане комерційним. Його ніколи ніхто не дивитиметься, зажовуючи поп-корном та запиваючи колою.

Це кіно показуватимуть лише один сеанс. Для двох.

Темрява кінозалу...Тремтіння вій...Ти...Тепер ти всього лиш глядач...

Хочу, щоб ти нарешті побачив все те, що переслідує мене ночами. Згадав.Відчув...Я дивитимусь вкотре, ти вперше і востаннє. Сьогодні кіномеханік ненароком засне, плівка під проектором почне тліти і поволі згорить. Зітліє на купку скрученого пластику...

Та перш ніж це станеться ми додивимоь кіно... Спогади, слайди минулого, самотність удвох...

Знаєш, я завжди уникаю читання титрів наприкінці гарного кіна. Прагну так затримати мить прощання. Проте тепер я таки прочитаю т кляті титри до кінця.

Перманентний to be continued скінчився. The end